Я продовжую писати і зараз, під час війни, служби у війську, між щоденних справ, на тлі яких створення вигаданих світів здається чимось штучним та непотрібним. Я пишу, бо не можу не писати. Бо потребую цього внутрішнього діалогу з собою для того, щоб і далі сприймати цю реальність та тримати її тиск. Щоб не дати розірвати себе втратам та сумнівам. Мене кожного разу обпікає прикре відчуття неможливості нічого змінити, коли згадую, в який день я пішов на війну три з половиною роки тому. Як розбудив п’ятнадцятирічного сина словами: «З днем народження»… Та одразу поїхав. Якби ж на день пізніше… Якби ж на півдня… Але всі «якби» лишилися в тих ранках, що ніколи не настали — в ранках, де не почалася війна.

Ця книга — мій спосіб прийняти темні сторінки власного дитинства, які й далі наздоганяють мене у снах, та мій спосіб дати раду тому, що не можна змінити. Мій спосіб не припинити мріяти. Навіть тепер. Тим більше, тепер.